Чи доводилося вам замислюватись над тим, кому відкриває свої погрішності священнослужитель? Як він обирає покликання? Як семінаристи «топчуть ряст» поза межами церковного буття? Про своє покликання й нестереотипне життя Господнього благовісника розповів «Галичині» колишній студент механічного факультету  ІФНТУНГ, а нині семінарист Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ Ярослав Павлюк.

— Розкажіть передісторію вашого рішення стати священиком?

— Багато хто каже, що знав про своє майбутнє покликання з дитинства: розповідав про це батькам, ходив прислуговувати до церкви, уже тоді розумів істину молитви. В мене такого не було. Усвідомлювати потребу піти до церкви я почав аж на третьому курсі університету. Зокрема, на той час я був задіяний у молодіжній спільноті: у нас були тематичні реколекції, ми їздили селами, організовували для дітей різні гуртки, і мені подобалось бути задіяним у такій праці. Коли я вступив до Києва в аспірантуру, то дізнався, що така ж спільнота, як в івано-Франківську, є і в столиці. Почав туди ходити. З молодіжною спільнотою ми мали спільну молитву о дев’ятій вечора. Коли я молився Радісні таїнства, зокрема четверте Радісне таїнство — Стрітення ісуса, відчув запрошення «зверху». Але я вже займався улюбленою справою, на той час фотографував, тому не хотів нічого ускладнювати. Проте ми з друзями хотіли відкрити свою фотостудію в івано-Франківську, але завжди бракувало часу. Одного разу я помітив, що починаю свою молитву зі слів, які промовляє священик на початку Служби Божої: «Благословенне царствоѕ». Звичайно, я спершу опирався покликанню бути священиком. Тоді почав говорити з отцями, і всі мене заспокоювали. Отець Василь запросив мене до семінарії, а потім до десятиденної прощі. Я почав розуміти: там, де є любов, там немає страху. До семінарії я вступив не одразу, бо мав захищати ще дисертацію. Та після вступу відчув спокій, що все тепер на своєму місціѕ Хоча дотепер може навідуватися сумнів, чи мій це шляхѕ Покликання — це не професія. Обираєш не ти, а тебе. Тому ти маєш довіритися. Це і є відповідь на запрошення.

— Чи важко повсякчас бути у семінарії? і якими справами ви урізноманітнюєте буденність?

— Семінарійний ритм дуже насичений. Крім навчання, кожен відповідає за своє служіння: хтось — за город, хтось — за бібліотеку, а дехто водить автобус. Якщо є вільний час, то брати зустрічаються із військовими або допомагають отцям на парафії. Крім того, у нас три рази на тиждень є вихід у місто, в той час брати ходять у кіно, просто гуляють Києвом, ходять на футбол, до театру, беруть участь у конференціях, які проходять у київських університетах. Оскільки у нас невелика спільнота — 40 осіб, то ми можемо виїздити разом. А ще один із братів організував спортзалу в семінарії, маємо невелике футбольне поле. Також у нас пройшли літературний вечір з нагоди 84-ї річниці від дня народження Ліни Костенко, тенісний турнір, інколи спільно сідаємо чаю попити та поговорити про те, хто про що переживає. Тому сумувати нема коли, головне — все встигати.

— Який ваш розпорядок дня?

— Прокидаємось о 6.15. Після вранішніх справ починаємо день із ранкової молитви та Божественної Літургії. Далі у нас — пари, вільний час, самопідготовка, а завершуємо день духовним читанням. О 22.30 за розпорядком ми повинні лягати спати. Натомість у суботу і неділю ми не маємо пар, але зобов’язані до інших справ: прибирання кімнати, території семінарії, в неділю — це читання молитов та акафіста. Такий ритм дозволяє в майбутньому «не перегоріти». Важливо навчитися вставати рано. Отці контролюють, щоб ми не спізнювались, щоб у майбутньому не змушувати чекати людей у церкві. Особливий контроль встановлено під час канонічного мовчання, коли нам не можна користуватися ні телефоном, ні інтернетом.

— До семінарії можуть потрапити хлопці будь-якого віку?

— До семінарії приймають неодружених чоловіків віком від 17 до 30 років.

— Які ваші улюблені заняття на дозвіллі?

— Я люблю автоспорт, особливо захоплююся ралі. З братом їздив часто дивитися на такі змагання. Але сам участі не брав, бо автоспорт — дороге задоволення. Проте маю хобі — картинг.

— Людям властиво піддаватися стереотипам, і одним із них є думка, що типове життя духівника — виключно церква та молитва. Мало хто допускає, щоб священик займався чимось іншим, тим більше екстремальними видами спорту. У семінарії дозволяють різні форми відпочинку, а яке ставлення до екстремальних видів спорту?

— Якщо б я мав можливість брати участь у змаганнях, коли став би священиком, то мене б на це не благословили. Тому що завдання священика— молитись і дбати про людей. Автоспорт займає багато часу і вимагає часто виїздити кудись. Мені о. Єронім, наш духівник, часто каже, що священик — це муж молитви. Якось на проповіді один отець сказав, що ми будемо відповідати не за те, що зробили, а за те, чого не зробили. Якщо буде можливість, то я хотів би організувати автомайстерню у нас при семінарії.

— А що тепер із вашим захопленням фотографією?

— Часто я говорив отцям, мовляв, нащо мені фотографувати, коли завтра буду священиком. На це мені один отець відповів, що в них був монах, який вчився у консерваторії і тепер використовує свій дар, аби організовувати на парафії різні концерти. Тобто отець сказав, що Бог по-іншому розподіляє наш дар, щоб ми могли послужити в інший спосіб. Я, ще коли не думав вступати в семінарію, для презентації руху за життя запропонував зробити фотоісторію. Я довго виношував свою ідею, і, нарешті, ми її реалізували. Хотів би надалі фотографувати на тему соціальних проектів. А тепер знимкую у семінарії священичі свячення. Недавно я передав у виправну колонію для неповнолітніх фотографії з футболу, козацького гарту. Отець каже, що для хлопців — це дуже добра пам’ятка чогось світлого в їхніх буднях.

— Нічого немає без любові. Яке ваше бачення стосунків чи сім’ї?

— Так. Я вважаю, що найголовніше — бути самим собою і бути чесним одне з одним. Я от згадав український звичай на весіллі: хто перший ступить на рушник, той буде нібито головою в сім’ї. Насправді ж ми маємо шукати нагоди послужити, а не щоб нам служили. Тому вважаю: коли хочеш стати першим, то керуєшся страхом, а коли служиш, — любов’ю.

— Усім відомо, що Церква від початку подій революції підтримувала Майдан, студенти йшли на мітинги. А як було у вас у семінарії?

— Коли жорстоко розігнали студентів, пам’ятаю, ми мали місячну відпустку. Але хто приїхав до семінарії в понеділок, той пішов на Майдан. Усі ми були не згідні з діями влади. і з того часу постійно були на Майдані. Коли велись уже бойові дії, тоді там були тільки отці, а ми мали цілодобову молитовну варту. Наші брати носили канапки «майданівцям», довбали лід, молилися на сцені, несли нічну варту (брати з Дрогобицької семінарії), допомагали у соборі готувати їсти, охороняли людей, які там ночували. Але основне — це молитовна підтримка, ми були там, щоб свідчити Бога. Тому коли поставили каплицю, то брати постійно їздили і допомагали провадити молитву. У Старому Завіті зазначено, що часто пророки говорили, що будь-яка влада впаде, але потрібно, аби народ навернувся до Бога. Часто просто йдучи Майданом, люди підходили й дякували, що ми з ними. Для них це була як присутність Бога, а для декого — як нагода, щоб зробити перший крок назустріч Господеві.

Ольга ІВАНІЦЬКА

Джерело: http://galychyna.if.ua/publication/society/pershii-krok-nazustrich-gospodu/

На світлинах: 1. Брат Ярослав Павлюк - учасник пішої прощі родин мігрантів зі Самбора у Зарваницю.

2. Улюблене заняття автосправою