Недавно в мережі Інтернет з’явився фільм про українських заробітчан в Італії - "Жінка-банкомат". Автор – відома серед українців в Італії пані Маріана Сороневич - редактор багатотиражної "Української газети".

Моя перша реакція після перегляду фільму – велика вдячність авторам за підняту, наболілу тему, за правдиво висвітлені події і факти, за вміло підібрані образи. Бо кожна із нас, заробітчан, є персонажем цього фільму. Тут ми маємо можливість свідчити правду. Як у фільмах 3D - бути в центрі подій, серед акторів. Це ми творимо обличчя цього фільму і тому не можемо схибити. Маємо донести до глядача відверту правду, без прикрас, про оцю невгойно-болючу дійсність, про гіркоту розлук, про випробування заробітчанством, про життя у чужині, але за законами і традиціями Батьківщини.

Проте, деякі коментарі у фільмі сприймаються досить шокуюче. Та коли слова 12-ти річного Руслана (сина однієї із заробітчанок), який уже 10 років живе без мами: "Я спочатку сумував за мамою, а тепер уже й нічого... привик". Хоч і з болем сердечним та можна зрозуміти (така оце жорстока сьогоднішня дійсність), то в слова однієї із героїнь фільму :"А що мені дала та Україна?" – Розум відмовляється вірити. Бідні такі люди... Та коли причину цього вимушеного чи невимушеного, чи спровокованого заробітчанства іще можна списати на нерозторопність власних чоловіків, на байдужість і бездіяльність влади, на корумпованість суспільства в цілому, то причину такої от душевної порожнечі можна приписати тільки собі.

Любов до рідної землі не повинна гаснути під тягарем проблем і чужини, а навпаки, як ліхтарик світити і гріти вихолоджену чужиною душу спогадом і теплом. Що ж зостанеться нам у чужині, якщо перерветься ота сонячна струна – зв’язок з найріднішим місцем на планеті? Куди завіє жорстокий вітер заробітчанства отой пустий і занедбаний колос душі?

Рідна земля –  це єдине справжнє, цінне, золочене начало для кожного із нас. Ми виросли під її крилом .Це вона дарувала нам свою ніжність, любов і тепло. Як забути її весняно-квітучі розмаї, запахи плакучих верб, політ весняного хруща? Гордовиті осокори, що ніби бігли за тобою навздогін, даруючи своє прощальне "па" .Величний передзвін великодніх чи різдвяних церковних дзвонів?

Я сама пережила в цій чужині немало: ніч, яка схлипом ридала в подушку, день, який розпинав мене зверхністю і приниженням, вечір, що зойком ридав у телефонну трубку... Та потім сходило сонечко. У спогад прибігала цнотливо-біла берізка біля тину, посаджена батьком в день народження мого сина, чи прилітав запах свіжоскошеного сіна, яке кожний рік заготовляли для молочниці Чорнушки, чи заглядала в очі ясночолі чорнобривці, побачивши які тут в чужині, я голубила, мов дитину, бо такі ж квітували і у моєму квітнику. Це було те, що єднало мене з тим "моїм" світом, що не давало впасти у відчай і депресію, вивітрити з душі найсвятіше – Батьківщину, Україну, Бога.

Я знаю, як ячить серце від болю і ностальгії. Як боляче ридає від розп’ятої на хресті розлуки, материнської невитраченої любові. Та все ж заповнюймо його не претензіями і забуттям, а любов’ю. Як сказав св. Єфрем Сирійський:"Наскільки зростиш тут крила свої до світу у любові, настільки злетиш там".

Та й справді, здається мені, що кожна людина, яка приходить у цей світ повинна мати оті два крила – Бога і Батьківщину. То ж стараймося летіти ввись, даруючи посмішку Богу і любов Батьківщині.

Ольга Струтинська, Італія .