«У моменти, коли важко, завжди беру собі за приклад слова однієї неповносправної італійки, котра мене навчила говорити у складних обставинах: «Так, вже і з радістю». Це заповіт для кожного християнина і кожного священика». Про особу священика і її важливість у житті людини розповідає п. Анна, колишня заробітчанка.

 «Як християнка, формувалася в Російській Православній Церкві, тому для мене має дуже велике значення, що скаже священик, на що поблагословить. В Італії щоразу відчувала, що коли зверталася до священика за допомогою, то отримувала її, – говорить п. Анна про досвід спілкування з духовенством за кордоном. Ділячись враженнями, з теплом згадує  моменти, коли саме Церква в особі священика ставала для українців за кордоном тим ковтком свіжого повітря, якого їм так не вистачало там. І не конфесійність, за словами п. Анни, була критерієм спілкування, а  любов.

Українська Церква в Італії

«Мої перші враження, коли я приїхала в Італію, почалися з особи священика, котрий молився на площі, де збираються люди, які  не дуже ходять до церкви: побачила отця, що в гарний спосіб провадив Молебень, проповідь. Люди підходили і все більше, і більше згуртовувались навколо. Також пригадую перші враження від сповіді, де священик настільки вмів відчути, зрозуміти ту людину, котра щойно приїхала і їй світ «валився на голову», – зауважує жінка. Вона також пригадує моменти, коли саме завдяки священикам, до церкви починали ходити навіть ті, котрі в Україні не знали цієї дороги. «На чужині Церква є рідною. Там люди будуються, навертаються. Коли заходиш – складається враження, що ти вже вдома. Для священика важливо бути готовим любити і служити», – говорить заробітчанка.

Повернення. Перше, що мені сказав священик: «А чого ви приїхали?»

Ці спогади різко контрастують з тим, який досвід довелось пережити жінці, повернувшись в Україну. «Попри підтримку нашої Церкви в Римі, спілкування,  ніхто мені не сказав, що повернення додому буде настільки болісним».  Попри складність у спілкуванні, яку відчуває людина, котра упродовж місяців-років не бачила своїх рідних, до пережиття додався також і дуже болісний момент зустрічі у церкві. «Перше, що мені сказав священик: «А чого ви приїхали, ви ще молода, їдьте собі назад, там ви вже звикли, а тут звикли без вас. Будете працювати, поки не постарієте. Заробите собі на старість, а потім приїдете і житимете самі. Звичайно, що не отримаєте тепла від своїх дітей і внуків, бо вони про вас за цей час забудуть, але нічого, монахи також на старість залишаються самі». Ці слова стали для мене ударом. Відчула себе непотрібною і вдома, і в церкві. Склалося враження, що я начебто річ, яка лише здатна матеріально забезпечити чиєсь існування. Почалася внутрішня боротьба, і я зібралась їхати назад. Коли поїхала, було ще важче через почуття провини: донька має народити третю дитину, а я не можу повернутися і там вже не можу залишатися»…

На завершення, додає з болем у серці, що уникає спілкування і сповіді з такими священиками. Бажає бачити духовних наставників «готовими прийняти кожну людину такою, якою вона є, в той час і в тому стані, в якому вона до Вас звертається. Це ж так просто: прийшла до тебе людина –  ти її любиш, розумієш, співстраждаєш – і більше нічого», – говорить п. Анна і бажає, щоб закликом кожного священика було: «Я прийшов сюди, щоб любити».

Іванна Рижан