Пройшло майже два місяця від мого повернення з Італії. Перші враження  та здивування минули і можна вже спокійніше, виваженіше подумати. Філософія тут появляється сама по собі. Хочеться написати про нашу молодь в Італії. По-перше, її тут мало, але що раз стає більше. Частина приїхала сама, не знайшовши себе дома, частина – приїхала до батьків, які тут вже легалізовані. Для неповнолітніх дітей заробітчан є так зване воз’єднання сім’ї, що дозволяє їм перебувати в Італії легально. Отож, доросле життя починається в декого із молодих українців закордоном. З опитаних мною молодих людей більшість були дівчата. Один хлопець і одна дівчина отримували освіту тут, на Апеннінах. Дівчина навчається в Болонському університеті на економічному факультеті, де здобуде невдовзі диплом. Хлопець закінчує гімназію, а тому теж вступатиме до італійського вузу. Зрозуміло вони вже не бачать себе в Україні, хоча там їхні бабусі, працювати і жити вони будуть тут, в країні, що стала для них домівкою. Українською вони володіють усно, спілкуючись нею з батьками, а думають часто італійською, бо це мова їхнього щоденного ужитку. Так асиміляція є закономірною, але з іншого боку факт відвідування ними української церкви свідчить про зародження діаспори так званого другого покоління. Ця дівчина зустрічається з хлопцем-італійцем, а отже, швидше всього, її чоловіком буде італієць. 

В окрему категорію я б виділив молодь, яка приїхала в Італію, одержавши освіту в Україні, дехто навіть устиг попрацювати за фахом. Вони свідомо вивчають італійську мову, готуючись пропрацювати тут кілька років, а дальше «час покаже». З цієї категорії мені траплялись тільки дівчата. Розмова з ними часто навівала на мене сум, я ловив себе на думці, що їм потрібно створювати сім’ї в Україні, ростити дітей, а не бігати тут по прибираннях.

Але все ж молодь є молодь, а тому вона весела, живе теперішнім життя, а не спогадами, як переважна частина заробітчан. Я б сказав вони більше живуть для себе, інколи мало відкладаючи коштів. Тобто, вони можуть позволити собі піти в кафе, з’їздити подивитися інше місто, їх не обтяжує так тягар опіки над ближніми в Україні, адже в них ще не має дітей, чоловіків, дружин.

Спілкуючись з моїми однолітками тут, в Івано-Франківську, розумієш, що кожен другий задумується про поїздку «на заробітки» в якусь країну Західної Європи. Хоча вони і усвідомлюють, що ніхто з відкритими обіймами там їх не чекає і це є до певної міри ризик. Часто чути: «Я здобув(ла) вищу освіту, і як мені заробити в Україні на квартиру і машину?» Так, тема злободенна, але все рівно не найгірша, хоча б спробувати себе тут треба, можливо об’єднуватися, щоб разом з друзями робити бізнесову справу. Стоять ці виклики і переді мною, мене хвилюють ці ж питання. Батьківщину, так само як і батьків, не вибирають, найлегше скаржитись, але єдиним виходом є діяти. Чомусь ці випробування нам дані. Гадаю у цьому є смисл, адже для чогось ми живемо. Підтримуймо один одного, як історик за фахом знаю: наші предки переживали і набагато гірші часи. Надія є завжди, тримаймося!