Хочу розповісти історію, яка трапилася зі мною, і в яку навіть важко повірити. Але це насправді було. Я, як і тисячі наших жінок, працюю в Італії. Багато подій відбулося за ці роки, але немає нічого, про що би можна було згадати з задоволенням. Наймит – він і є наймит. І мало знайдеться італійців, які тебе будуть вважати за рівноцінного члена суспільства.

Так от, одного разу я вийшла на свої 2 години перерви і так, як я вже стомилася від спілкувань, від одних і тих самих розмов, від чужих проблем (бо маю своїх купу), я сідала недалеко від "мого" будинку і в’язала собі, щоби хоч якось відволіктися від тих тяжких дум, що не дають мені спокою, що болісно засіли десь глибоко в голові. Незабаром до мене підійшла одна сеньйора-італійка, яка вигулювала собачку. Вона підійшла до мене, поцікавилася, що я в’яжу і так мало-помалу у нас зав’язалася розмова про моє заробітчанське життя, про дітей, онуків і т.д. Спитала, скільки я років тут. Та коли у мене заходить мова про домівку, про дітей, онуків – я завжди ледве стримую сльози. А тут і недавня розмова з моєю донькою мене розжалобила ще більше, бо вона мені розповіла, як святкували день народження моєї онуки. І як Алінка тремтячим голосом дякувала гостям, які прийшли привітати її з 16-річчям і в розпачі сказала: "Мені дуже шкода, що на моє 16-річчя моя бабуня знову відсутня. Вона мене не проводила перший раз у перший клас і сьогодні її тут немає. І чи буде вона на моєму випускному?"– і заплакала. Мене ці слова пронизали до самого серця. І коли я цей епізод розповіла сеньйорі, я знову заплакала. Ми ще розмовляли про різні речі і розійшлися. Вона пішла своєю дорогою, а я мусіла повертатися до своєї роботи. Більше я не згадувала про нашу зустріч.

Після тієї розмови пройшло днів 5, у мене було пів дня вихідного та я знову нікуди не йшла, а сіла на тому місці і знову в’язала. Аж тут до мене знову підходить та сама сеньйора і говорить, що дуже хотіла мене побачити. Я теж ввічливо привіталася і запросила її сісти на лаву біля мене. Ми, як і вперше, розмовляли про те, про се. Вона задала мені ще декілька запитань, наприклад, чому наші жінки мусять утримувати сім’ю, а не чоловіки, як заведено тут і в інших цивілізованих країнах. Що я могла відповісти цій жінці, як вона навіть уяви не має про наше життя і наше становище в Україні. І от, коли настав час нам прощатися, сеньйора говорить, що вона мені приготувала і принесла подарунок. Я того не чекала, дуже здивувалася і говорю ії, що ми ледве знайомі, що я ніякого подарунка не заслужила і не заробила. Але вона мене не чула і сказала, що хоче, щоб у мене залишилась про неї пам’ять – витягає із сумочки конвертик. "Що тут?"– запитала я. А сама подумала, що можливо якась карточка, якесь фото і тощо. Вона мені на те відповила: "Це те, щоби  тобі поїхати додому". Я ж говорила, що вже не маю сил, що вже буду збиратися додому. На тому ми розпрощалися. Вона пішла геть, а я ще мала час. Я не втрималася і відкрила конверт. Від подиву мені аж дух перехватило – там лежали гроші, 200 євро. Це мене буквально приголомшило і я так гірко заплакала, що ще довго не могла заспокоїтися. Плачучи, я вибігла за нею на дорогу, але її і слід пропав. Вона зникла, як у  тій казці, коли добра фея зробить добру справу, а потім зникає, як наш Святий Миколай. Я дуже хотіла її подякувати – та не за гроші, а за її добре серце. Вона мене зрозуміла, пройнялася моїм болем, моїми переживаннями. Я нічого про неї не знаю. Не знаю, де її знайти, щоби щиро подякувати і хотіла би їй залишити шо-небудь на згадку. Я всім розповідаю цей епізод і кожного разу дуже хвилююся. І на закінчення хочу сказати, що не всі люди однакові, що на світі більше добра аніж зла і, що з добрим серцем людині жити легше.

Алла Резник. Болонья. 3 серпня 2011 р.