Головна | Каталог статей | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід

Слава Ісусу Христу! Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | Слава Ісусу Христу! Вітаємо Вас,Гість | RSS

Путівник сайту
Міні-вісточки
Наша історія
Друзі пропонують
Категорії розділу
Праця УГКЦ [111]
Духовні та наукові праці, дослідження [34]
Діаспора та українські церковні спільноти за кордоном [20]
Долі мігрантів [60]
Адаптація та життя на Україні [31]
Літературно-мистецька тема [50]
Наша статистика

Онлайн всього: 10
Гостей: 10
Користувачів: 0
Вітаємо нового користувача Микола
Головна » Статті » Міграція » Духовні та наукові праці, дослідження

Спілкуватись щоб зберегти любов, або психологічна допомога емігрантам і їх рідним.

Спілкуватись щоб зберегти любов, або психологічна допомога емігрантам і їх рідним.

...і тепер не знаю як забути

те, чого ніколи не було...

В. Івасюк

Що відбувається в душах мігрантів коли вони їдуть, прощаючись з рідними людьми, рідною землею? Що відбувається в їхніх душах коли вони повертаються додому після тривалої розлуки? Що відбувається в душах тих, хто залишився вдома- діти, шлюбні партнери, батьки, тощо... Ці теми, безперечно могли б бути цікавими для  науковців, дослідників… Я не є науковцем. Я є лікарем – психіатром і психотерапевтом. Я не цікавився цими темами до того часу, коли мій колега, психіатр Андрій Кісельов одного дня не підійшов до мене і сказав приблизно такі слова: «За останні роки до нас у відділ поступило кілька десятків пацієнток, що працювали за кордоном. Ось і зараз лажать дві. Ти не хотів би глянути – вони чимось інші від всіх решти пацієнток, якось відрізняються. І підібрати їм лікування складно, і депресія їх перебігає ніби якось нетипово.»  Ми домовились про те, що я поспілкуюсь з ними і потім ми обговоримо наші міркування. Це було у вересні 2005  року. Наші спостереження тоді привели нас до кількох припущень, які я коротко спробую сформулювати трошки нижче.

 Але перед тим, як це зробити, я хотів би пояснити, які мотиви підштовхнули мене опублікувати цю статтю на цьому сайті. Пам’ятаю, ми і тоді намагались якось повідомити громадськість про наші спостереження. Справа дійшла навіть до гострої полеміки в пресі. І це зрозуміло. Тепер мені зрозуміло більше, ніж тоді. Сухі  рядки, якими психіатр намагався описати свої спостереження за пацієнтами, не могли вичерпати всю глибину страждання,  всю трагедію «понівечених доль» - як написав тоді Андрій Борисович.  І тоді ми не претендували на це. І сьогодні, пишучи ці рядки я не претендую на це тим більше. Тоді ми були звинувачені в тому, що намагаємось зробити українським емігрантам, що повернулись, погану славу емоційно нестабільних людей.  Повірте, не в цьому була наша мета. І не в цьому мета моєї сьогоднішньої публікації. Тим паче, що я схиляюсь перед силою, мужністю витривалістю і терпінням наших заробітчан. Некоректно узагальнювати, але я переконаний, що переважна більшість з них є саме такими. Тому що треба мати дуже багато волі, сміливості і сили, щоб поїхати в невідомі умови, в невідоме майбутнє і залишити все те, що добре знаєш і любиш ... заради нього ж , заради тих, кого любиш....

Відразу скажу – я не знаю де закінчується «психічне здоров’я» і починається «психічна норма». І це після 9 років роботи в психіатрії. Термін «психічно хворий» або «псих» я сприймаю як кліше, як стереотип, як ярлик, як пережиток, як відбиток радянського минулого у свідомості суспільства. На противагу до цього,  термін «пацієнт», в перекладі означає «той, хто терпить, хто переносить страждання». Саме так я уявляю собі людей, з якими я маю справу як професіонал – як тих , хто переносить страждання. А відтак і «лікування психічно хворого» уявляється мені як процес допомоги людині, спрямований на зменшення (позбавлення) її страждань.  Це не означає, що цей процес легкий і людині під час цього процесу стає все легше і легше – зовсім ні, адже для того, щоб «вийти з психічного страждання», інколи треба дещо зрозуміти, усвідомити, засвоїти, присвоїти, повернутися лицем до тих переживань, від яких часто втікаємо, не хочемо їх бачити, заперечуємо.  Це усвідомлення, повернення до себе може бути болючим. Але воно ж може позбавити страждань.

Отже, моя мотивація – показати людям, які можуть читати цей матеріал, що переживання, з якими можуть стикатися емігранти, чи їхні родичі не є чимось унікальним, що відбувається тільки з ними, що вони не самі в цих переживаннях. Що є багато людей, які переживають щось подібне, а отже, можуть зрозуміти їх на дуже глибокому рівні. Наприклад, якщо підліток, мати якого поїхала на заробітки, залишившись з татом, який  усамітнюється і став випивати,  і цей підліток почуває себе винним,  покинутим, самотнім, непотрібним, неадекватним, таким, що не може собі дати раду, і часом у нього бувають напади гніву, роздратування - це швидше типово, ніж «хвороблива психіка». Але він, швидше за все, не прийде за психологічною допомогою, як і не розкаже про свої страждання нікому. Кому розказати: батькові, якому так само «дах зриває» чи матері, якій ще гірше там, самотній, на чужині, в нелюдських умовах... Подібно  відбувається і з емігрантами... Кому розкажеш, які складності, приниження пережив? Певно що не своїм рідним в Україні. Добре, якщо недалеко працює «хтось із наших», з ким можна поговорити,  поплакатися, або піти в неділю до церкви. Але ж і там, буває, всього не розкажеш... Буває і так, що через напруження, дехто дозволяє собі «слабинку» - алкоголь чи сексуальні пригоди чи просто – певне особисте життя.  Це буває по обидва боки кордону. З ким про це поговорити? Знайомі – пустять слухи, матері – соромно казати, чоловіку , дружині, чи дітям тим більше не признаєшся. А природа вимагає своє. Неможливо жити лише спогадами, хочеться і якихось приємних моментів, або просто розслабитись від напруги. Але потім, за ці «слабинки » може бути соромно, або може розвинутись почуття винни і людина ховається за муром таємниці. Люди не розуміють, що можна простити і зрозуміти багато чого, але приховування одне від одного, самоізоляція, нещирість  – це і є те, що найбільше руйнує сім’ю, близькість у стосунках. Цій близькості не сприяє також культурна різниця, перегляд цінностей що існує між суспільствами із часом накопичується в душах людей по різний бік кордону.

Наша ментальність не дозволяє нам говорити багато про що з нашими рідними. Наприклад, про свої страждання, переживання, проблеми. Не дозволяє, бо переобтяжена надмірною «моральністю». Часом, жорстоко переобтяжена: «Не буду плакатись, нікому не скажу що зі мною було».  Коли людина консервує  в  собі невиражені емоції, втрачає надію на те, що коли – небудь вона зможе висловити те, що накипіло в душі,  вона перетворюється на живий «цвинтар невиражених емоцій» - як назвали цей стан американські дослідники Бері і Дженей Вайнхолди. Вони  стверджують, що такий стан провокує хронічний внутрішній стрес, який тримає в постійній напрузі психіку і тіло, а це, в свою чергу,  рано чи пізно може призвести до психічного чи тілесного, або психосоматичного розладу. Такі люди часто потребують психологічної допомоги фахівця, щоб виразити свої законсервовані переживання.

Зовнішня протилежність вищеописаній поведінці – повне заперечення моральності (як захисний механізм- заперечення). Коли, наприклад, підліток починає «випивати», веде «вільний», розгнузданий спосіб життя говорить: «та мені пофіг, що  там з батьками або що там мені хто каже. Я сам по собі...»,. Коли він прийде за психологічною допомогою, то швидше за все поводитиметься самовпевнено, зверхньо і всіляко показувати, він «самостійний і незалежний». Хтось каже: «батьки поїхали і він втратив совість». Мій досвід підказує, що, швидше за все, така поведінка не означає що в нього «совісті нема», навпаки, - це спроба справитися (шляхом втечі і заперечення)  із надмірною совісті яка у нього може бути  жорстокою. Яка тяжко карає його неусвідомленим почуттям вини.

 Саме це невміння говорити, недомовки, самоізоляція і є тим, чому сім’ям так важко возз’єднатись духовно, навіть після того, як вони возз’єднались фізично. Саме тому психотерапевтичні групи або групи самодопомоги можуть бути і є одним з  найефективніших засобів психологічної допомоги цим людям. Бо на цих групах можна говорити і сподіватись, що тебе зрозуміють. А не будуть засуджувати чи давати моральну оцінку, яка і так гризе.

Але повернуся до початку. Так що ж ми припустили в результаті спостережень за пацієнтами?  Ми прийшли до висновку, що ці пацієнтки не змогли адаптуватися закордоном, але вже при цьому втратили (або думають що втратили) зв’язок з близькими в Україні. Наприклад: чоловік знайшов коханку і невдоволений поверненням жінки з-за кордону. Або в квартиру, на яку тяжко заробила, не пускають, тощо. Таким чином, освоївши ніби два світи (Україну і Закордон) в суб’єктивній реальності, вони втратили обидва. Тобто стали чужими серед своїх, так і не ставши своїми серед чужих. Людина опинилась в «подвійній екскомунікації», розірвалась між двома світами, опинившись ніде. З такою проблемою тяжко дають собі раду антидепресанти, транквілізатори і нейролептики. Краще з цією проблемою справляються теплі очі небайдужих людей.  На щастя, людей з такими трагедіями не так багато. Більшість все – таки повертається і адаптується вдома або вибирає той світ і адаптується там. Тоді - більші проблеми виникають у близьких, що лишились тут і даремно сподіваються на возз’єднання. Варіантів є безліч і нема сенсу намагатись описати їх всі. Ще раз повторюю, що приклади, наведені вище – це не спроба повного опису всього, що ми побачили, почули чи пережили, і не наукове дослідження. Це лише спроба пояснити собі чому страждання цих пацієнтів перебігають саме так. Це спроба вивести певне «узагальнення», про ситуації, в яких опинились люди, з якими ми стикнулись в стінах лікарні і щодо яких, було вжито термін «італійський синдром».  Ще раз прошу зрозуміти, що цей термін є просто робочим поняттям, яке застосовувалось у колі «психіатричної тусовки». Кожне професійне коло має свої скорочені назви і поняття. Цей термін не є реально існуючим діагнозом чи особливою формою розладу. Цей термін просто означає, що пацієнт, про якого йдеться, мав досвід перебування за кордоном (не обов’язково в Італії) і цей досвід, ймовірно, зіграв достатньо важливу роль (був одним із факторів) у розвитку його розладу.

Якщо спробувати екстраполювати, перенести ці припущення, зроблені при дослідженні пацієнтів на загальну популяцію, можна припустити, що недомовки, самоізоляція, таємниці,  відчудження колись близьких між собою людей і зміна рольової матриці у сім’ї є більш чи менш типовими для емігрантських родин. Під зміною рольової матриці сім’ї я маю на увазі, що члени родини починають освоювати нові, не властиві для себе раніше ролі. Наприклад, старша дитина може заміняти маму (тата) для інших дітей. Батько може бути змушений пояснювати дочкам як ходити на побачення з хлопцями (повірте, у матері вийшло б значно краще) і.т.д.

 Відчуження та ізоляція може призвести до втрати стосунків з тими кого любиш. Тут треба розрізняти стосунки з реальними людьми і стосунки з так званими «внутрішнім представленням» людини, яку ми любимо. Приклад втрати реального стосунку – коли хлопець розходиться з дівчиною або емігрант розлучається з рідними. Приклад збереження стосунку із «внутрішнім об’єктом», навіть коли реальний об’єкт любові вже втрачений:  «бабуся померла, але вона завжди живе в моєму серці». Буває і так, що при збереженні стосунку з реальною людиною, любов до «внутрішнього образу» втрачається:  «чоловік повернувся з-за кордону,  але в мене вже немає до нього почуттів». Якщо така втрата любові до внутрішнього об’єкта відбувається різко («в один день розчарувалась»), то це супроводжується відчуттям спустошеності, втрати щось цінного в собі, відчуттям порожнечі і суму. Якщо ж це відбувається повільно, то та любов, яка була «прив’язана» до внутрішнього об’єкта, поступово переноситься на інші об’єкти природнім шляхом.  Можна сказати, що еміграція когось із членів сім’ї це додатковий ризик для кожного її члена втратити стосунок як з реальними людьми так і з внутрішнім представництвом людей, яких ми любимо. Наші пацієнти, яких ми  описали як таких, що мають «італійський синдром» різко втратили не реальні стосунки (або не тільки) їх. Вони втратили зв’язок з внутрішніми об’єктами любові: «нема кого любити, мене зрадили (кинули, забули; виявилось, що їм потрібні тільки гроші)». Або: «я помилявся, мене тут не чекають». Вони втратили любов і це дуже велика втрата. Щоб допомогти людям, які це втратили, треба мати з ними стосунок. І цей стосунок повинен бути таким, який знову допоможе їм повірити, що любов можлива. Ось це і  є справжня психологічна допомога людям, що страждають на «Італійський синдром» так, як я собі її уявляю.

Спільнота «Пієта» в Івано-Франківську, і за його межами, організовуючи групи самодопомоги, паломництва та інші форми спільної діяльності для емігрантів і членів їх сімей, допомагає їм відновити внутрішній зв’язок з «добрими об’єктами», повірити, що в світі є люди, яким вони не байдужі. Теж саме стається на груповій психотерапії – рано чи пізно люди починають бути по-доброму важливими один для одного.

Не вдаючись в подальші теоретичні розмірковування , хочеться побажати всім нам добрих стосунків як з реальними людьми так і з внутрішніми об’єктами, яких ми любимо!

 

Анатолій Файфрич, сайт -  psychotherapy.in.ua                                                                                                                                              Івано-Франківськ, травень 2011р.

Всеукраїнська асоціація психоаналітиків

Категорія: Духовні та наукові праці, дослідження | Додав(ла): Оксана (02.06.2011)
Переглядів: 2518 | Коментарі: 4 | Рейтинг: 4.8/4
Всього коментарів: 3
0  
3 Іванка   (16.06.2011 21:22) [Матеріалу]
Це дуже цікаво, напишіть, буль даска, як виглядає ця мережа взаємодопомоги в Італії. Дякую!

+2  
2 Толік   (16.06.2011 21:16) [Матеріалу]
Гарне питання, але ДУЖЕ складне. Можливо, спробую в наступній статті більше пояснити, що я мав на увазі. Можливо, деякі відповіді на питання можна знайти на моєму сайті .
Психоаналітик із Італії, Грація Марія Візієлло, виступаючи із семінаром у Києві в червні 2011 року розповіла, що в Італії, емігранти з Філіпін мають дуже добре налагоджену систему (мережу) взаємодопомоги, їх досвід міг би бути корисний для українців. Ми домовилися, що будемо обмінюватись інформацією з цього приводу.

0  
1 Іванка   (07.06.2011 21:19) [Матеріалу]
Гарно. А якими методами відновити цей "внутрішній зв’язок з «добрими об’єктами»?

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Прочанські вітання
[18.09.2021]
Ці вітання линуть до Мах Любові з Раневичів (0)
[18.09.2021]
З шлюбною річницею вітаємо Лесю і Петра Лешегів із Дрогобича (0)
[17.09.2021]
Наші вітання Людмилі Пушкар з Дрогобича (0)
Нові статті
[05.08.2021]
Дорогий друже! Ти став учасником XVІ Міжнародної прощі родин мігрантів з Самбора у Зарваницю (0)
[16.07.2021]
Зустріч голови ПМВ УГКЦ владики Степана Суса з оргкомітетом прощі (0)
Свідчення
[23.12.2019][Подяка]
Будьмо "скорі до слухання, повільні до говорення,  непоквапні до гніву" (0)
[14.08.2018][Враження]
На прощі всі купались у Божій любові (0)
[09.08.2018][Враження]
Ті, що йдуть (0)
Друзі сайту


Копіюючи інформацію з сайту, робіть посилання на неї. © 2021