На цей раз
хочу написати про еміграцію, якою я її бачу очима людини, яка вже не емігрантка,
бо має італійське громадянство і мої друзі тут також вже майже не емігранти, бо
всі тут знаходяться легально, мають документи і працюють на хороших роботах...Читати далі...
Переді мною «Українська газета», для мене в Італії
– це частинка України. Перечитую кожну статтю декілька раз. Прочитала відгуки
на статті «журналістки-заробітчанки» Віри Гродецької і самій захотілося
розповісти про свій «рай» в Італії. На заробітках явже два роки. За цей час побачила багато. Та
не такого, як пані Віра.
Працюю я в невеличкому містечку на півночі Італії. Робота не важка – fiso (постійно). Допомогла мені знайти роботу жінка із Чернівців, якій я дуже вдячна. Сім’я, в котрій я працюю дуже багата: донька – гінеколог, син – власник ювелірної крамниці. Ми з сеньйорою, якою я опікуюся, живемо у трикімнатній квартирі. 15 серпня я влаштувалася на роботу, а 16 – діти поїхали на море... Читати далі...
У грі вшахи термін «гамбіт» означає свідому легку
жертву фігури на початку протистояння заради подальшої виграшної позиції. Та
сучасне заробітчанство народило ще один вислів — вже не шаховий, а суспільний —
«гамбіт по-заробітчанськи»: люди рвуться за кордон, щоб зарадити своєму
зубожінню, а через кілька років, здавалось би, «легкої жертви» заради
подальшого доброго набутку починають зі страхом усвідомлювати, що збідніли ще
більше — стали чужими навіть для рідних. А найстрашніше те, що ніхто не
шукаєвини у собі — ні ті, хто чекав, ні
ті, на кого чекали. Таким чином і Віра Ярошик із села Угорників
Івано-Франківської міської ради задля матеріальної родинної поправи віддала
дев’ять років турецькому заробітчанству, та не набула — втратила і чоловіка, і
майно: землю біля обійстя чоловік продав, а хату заповів чужій людині. Іце був тільки початок Віриного повернення, що
триває вже понад дев’ять років... Читати далі...
аспірант Прикарпатського університету ім. В. Стефаника
Пройшло майже два місяця від мого повернення з Італії. Перші враження та здивування минули і можна вже спокійніше, виваженіше подумати. Філософія тут появляється сама по собі. Хочеться написати про нашу молодь в Італії. По-перше, її тут мало, але що раз стає більше. Частина приїхала сама, не знайшовши себе дома, частина – приїхала до батьків, які тут вже легалізовані. Для неповнолітніх дітей заробітчан є так зване воз’єднання сім’ї, що дозволяє їм перебувати в Італії легально. Отож, доросле життя починається в декого із молодих українців закордоном. З опитаних мною молодих людей більшість були дівчата. Один хлопець і одна дівчина отримували освіту тут, на Апеннінах. Дівчина навчається в Болонському університеті на економічному факультеті, де здобуде невдовзі диплом. Хлопець закінчує гімназію, а тому теж вступатиме до італійського вузу... Читати далі...
Петро ГАВРИЛИШИН, аспірант Прикарпатського університету ім. В. Стефаника
Цієї зими я побував в Італії. У мене було дві мети: відвідати маму та дослідити життя наших заробітчан. Країна-чобіток зустріла сирим кліматом, поспіхом італійців, що бігли на роботу та обіймами матері, яка щиро раділа моєму приїздові. Новий рік я зустрів у Болоньї із хлопцем з мого села, який вже 10 років працює тут в Італії, а тому розпитував про Україну та знайомих. Українці, які не живуть у родинах, де працюють бадантами (доглядальниками за перестарілими та хворими), знімають разом житло. В одній з таких квартир жив і я 5 тижнів. Болонья є півмільйонним містом на півночі Італії, яке славиться своїм найстарішим університетом у Європі. Середньовічний центр міста із його старовинними церквами, будівлями та вежами збурює фантазію, яка малює картини минулого життя італійців. Коли заходиш в автобус вражає велика кількість не італійців: румунів, пакистанців, індусів, бангладешців, африканців, філіппінців, вихідців з СНД та інших країн... Читати далі...
Це почуття загубленості знайоме, напевне, усім заробітчанам. Коли ти не тут і не там. Ти – ніде. Коли рідний дім приходить до тебе тільки у снах, а твоє перебування отоу складається не в місяці, а в роки. З однією тільки думкою: ще трохи і вже повернуся додому назовсім. А оте «трохи» знову розтягується на роки.
Якби мені сказали намалювати чужину, я б зобразила її в образі павука, що смакує спійманою в свої сіті здобиччю, поволі висмоктуючи всі соки. Спочатку здобич виривається, а потім знесилившись, затихає. Змирившись з невідворотністю долі. Так само і до нас надто пізно приходить розуміння, що чужина висмоктує не тільки сили, а й розум, інтелект, вбиває спрагу до життя, волю до супротиву, до протистояння. Уже нічого не хочеться міняти... Читати далі...
15 листопада 2007 року в Католицькому університеті ім. Святого Серця, на факультеті медицини і хірургії, пройшов захист дипломної роботи української заробітчанки Жені Баранової "Стан здоров’я жінок іммігрантів, вихідців зі Східної Європи. Використання ними державних установ та роль медсестри в інформування іммігрантів”. В тридцяти хвилинній презентації перед журі професорів, колег-студентів та гостей захисту Женя продемонструвала результати свого трирічного навчання в університеті та результати дослідження серед українських жінок міста Бреші... Читати далі...
Богдан ДИЧУК, заступник директора ЗОШ № 1 м. Городенка,
газета "Нова Зоря"
Завтра Пасха. На чужині – в далеких бразиліях і греціях, америках і португаліях, італіях і росіях – зустрінуть найвеличніший день господнього Воскресіння мільйони українських заробітчан: Ольг і Василів, Марій і Микол, Петрів і Оксан. І ніхто не знає, як їм, молодим і не дуже, добрим, ніжним трепетом серця сприймуть сповіщену вокалом церковних дзвонів одвічно бажану новину: «Христос Воскрес!» саме там, на рідній землі України, в цей величний день найбільше не вистачатиме їх – найдорожчих мам і татусів, дружин, чоловіків, братів і сестер. І в радісний орнамент Великодня вплітатимуть журливі нитки туги. Спазми відчаю здавлюватимуть горло і гарячі солоні краплини несправедливої долі тектимуть по обличчю та рясно поливатимуть чужі землі... Читати далі...
Минають вже роки (не місяці, як гадалося) мого перебування в Італії і в мене просто вривається терпець. Не мені пояснювати вам як нам тут добре, у які б ролі ми тут не опинились. А головне, це все не своє і не рідне, і тому з роками починає гнітити туга через розлуку. Але я намагаюся себе заспокоїти тим, і це так і є, що все зароблене для майбутнього дочки, хоч через це я її не бачу роками.
Не можу вам передати якої сили волі мені коштує відвойовувати свою особистість, завойовувати не якусь повагу, а просто авторитет, наголошуючи на тому що я українка і нею залишаюсь, навіть коли почну намагатись бути подібною до них, бо тоді просто буду почуватись попугаєм переодягненим на павліна. І це намагаюсь доказати і своєму чоловікові. На жаль, чомусь так завжди чим люди багатші і займають вищі посади тим вони тупіші. Чоловік старався підбирати мені тут подружок серед жінок його друзів, бо і вони одружені з молодими хоч і італійками і навіть мають діти, але нічого не вийшло і він сам це побачив... Читати далі...
Соціологічне опитування проведене часописом «Нова Зоря» та спільнотою «Пієта» у 2007 році підтвердило статистичні данні Італійського «Карітасу» по заробітчанству на 2003 рік: як і тоді, так і тепер 90 % українців в Італії – жінки.
Чому саме таку нерівновагу вказує статистика, і як живуть в Італії ті 10% чоловіків? Зі своїми запитаннями йду до жінок, що свій вільний час, або неспокійні дні безробіття проводять в парках Болонії. Маже всі погоджуються, що якщо зараз важко знайти роботу жінці, а чоловікові і того важче. В Італії, як і в багатьох країнах з великою кількістю іноземних заробітчан, склалась ситуація етнічного поділу ринку праці, в якому вихідці з різних країн зайняли свій сектор. Так якщо вихідці з Китаю чи Індії переважно працюють в малому бізнесі, то українці зарекомендували себе найбільше в роботах по догляду за перестарілими та немічними або в хатній роботі... Читати далі...
Лариса Сич, Рим
Цієї зими я побував в Італії. У мене було дві мети: відвідати маму та дослідити життя наших заробітчан. Країна-чобіток зустріла сирим кліматом, поспіхом італійців, що бігли на роботу та обіймами матері, яка щиро раділа моєму приїздові. Новий рік я зустрів у Болоньї із хлопцем з мого села, який вже 10 років працює тут в Італії, а тому розпитував про Україну та знайомих. Українці, які не живуть у родинах, де працюють бадантами (доглядальниками за перестарілими та хворими), знімають разом житло. В одній з таких квартир жив і я 5 тижнів. Болонья є півмільйонним містом на півночі Італії, яке славиться своїм найстарішим університетом у Європі. Середньовічний центр міста із його старовинними церквами, будівлями та вежами збурює фантазію, яка малює картини минулого життя італійців. Коли заходиш в автобус вражає велика кількість не італійців: румунів, пакистанців, індусів, бангладешців, африканців, філіппінців, вихідців з СНД та інших країн... 
Ольга Струтинська, м. Болонья
15 листопада 
